Козелець в Х – ХVІІІ століттях

Козелець належить до найстаріших міст України. Його історія сягає в глибину віків.

Поселення Козелець було засноване слов’янами, які після розкладу родового ладу перейшли до осілого життя. Селились вони по берегах мальовничої річки Десни та її притоці Остра. Ця, нині невеличка річечка, була в давні часи повноводною і судноплавною. На її берегах росли ліси з багатою трав’яною рослинністю. Жителі селища знаходили тут собі необхідні засоби до існування і захист в час небезпеки. Річка служила також як засіб зв’язку між родовими общинами, а потім між поселеннями, що виникли на її берегах, а також з містами над Дніпром і Десною. Козелець розташовувався на вигідному торгівельному шляху, по якому проходив обмін між північними і південними племенами.

В 1240 році Козелець розділив долю багатьох міст Київської Русі. Загін татар, що оволодів Черніговом і поспішав на допомогу головним силам Батия, які обложили Київ, повністю зруйнували місто. З населення уціліли ті, хто не потрапив до рук татар. Відтоді більше як 100 років про місто немає ніяких відомостей.

В середині ХІV століття Козелець заселяється і забудовується заново. Нові поселення тепер будуються не на старому городищі, яке було на лівому березі р. Остер, а на новому – між річками Остер і Карашнею, де воно розташоване і нині.

Нові згадки про Козелець знаходимо в 1362 році. В історичних документах знову з’являються відомості про Козелець і Козелецьке поле (мабуть, і назва міста походить від козельців – польових квітів). Місто і навколишні села звільнились від татарського ярма, але потрапили під владу литовських та польських феодалів. Литовське панування спочатку мало толерантний характер, але після Кревської унії (1385 р.) воно набуває більш жорстокого характеру. Частина українських земель, завойованих Литвою, поступово переходить під владу Польщі. За адміністративно-територіальним поділом польсько-литовських володінь на Україні Козелець був віднесений до Київського воєводства, яке утворилося у 1471 році.

Ситуація на українських землях погіршується після укладання Люблінської унії (1569 р), після якої виникає нова держава Річ Посполита, що намагається окатоличити і ополячити українське населення. Але населення міста ніколи не мирилися з владаю поневолювачів. Так, 1622 р. вони рішуче виступили на захист головної на той час Свято-Преображенської церкви (знищена за радянських часів) від перетворення її на костьол.

Козелець іменувався містом в універсалі гетьмана Острянина 1638 року.

В 1656 році польський уряд спеціальною грамотою надав Козельцю Магдебургське право.

В цей час Козелець, як і інші міста, являв собою своєрідну фортецю, обнесену навколо земляним валом і обкопаний ровом. В східній частині міста був рів в чотири метри шириною і три з половиною глибиною, наповнений завжди водою. В укріпленні було двоє вхідних воріт: на р. Острі – Київські, на Карашні – Чернігівські. Місто укріплювалось з метою захисту від грабіжницьких нападів кримських татар, які в той час нерідко проникали в північні райони України.

На початку ХVІІ століття Козелець був укріпленим містом і резиденцією польського староства з метою захисту її володінь від татарських на­падів з півдня.

Населення займалось сільським господарством бджільництвом, ремеслами, торгівлею Місцеві куп­ці закупляли тут зерно і відправляли його в північні міста.

Важливу галузь госпо­дарства складало рибальство, рибу ловили в річках та озерах. Значно розвину­та була переробка зерна на млинах, які знаходились р. Остер. Жителі терпіли утиски від військових постоїв, свавілля уніатів. Ось чому вони разом з козаками брали активну участь у боротьбі проти польської шляхти і католицької церкви, які намагалися асимілювати український народ. Зокрема, козельчани були учасниками козацьких виступів у 1620 – 1630 роки. І хоч вони закінчилися поразкою, населення відмовилося визнавати унію.

Відомо, що жителі Козельця і Остра брали участь у козацько-селянських повстаннях Криштофора Косинського і Северина Наливайка проти польських поневолювачів, виникали бунти і в самому Острі. Зокрема в 1637 році повстанці, яких очолили  Мурко і Носко, погромили двори місцевих феодалів, повбивали отців – єзуїтів. Шляхта жорстоко розправилась із бунтарями. Роком пізніше повстання охопило всю Наддніпрянську Україну. Його очолив полковник реєстрового козацтва Яків Острянин

Тому і не дивно, що населення Козельця приймало активну участь в боротьбі козаків за національне визволення українського народу з під влади польської шляхти в 1648 – 1654 роках. Яскравим доказом цього може служити хоча б те, що козелецьких повстанців і козаків  Богдан Хмельницький виділив в окрему сотню Київського полку, а Козелець став сотенним містом.

Козелецька сотня брала участь у битвах під Пилявцями, Берестечком, Батогом.

За цю масовість у війні на Переяславську Раду, де відбувався історичний акт про воз׳єднання України із Росією 1654 року, від Козелецького магістрату була запрошена делегація на чолі з війтом Трохимом Яковенком.

Офіційний договір про воз׳єднання України з Росією було остаточно підписано у Москві. Для підписання договору було відправлено українське посольство міст: Києва, Глухова, Ніжина, Козельця. Від Козелецького магістрату делегатами були війт Т. Яковенко і член  магістрату А. Павленко.

Богдан Хмельницький за активну участь у боротьбі проти польського поневолення грамотою від 1656 року надав міщанам і ратуші право на збір мита, а російський цар затвердив за Козельцем Магдебурзьке право в 1666 році, а в 1716 році його перезатвердив гетьман Скоропадський.

Жителі Козельця із міщан вибрали магістрат на чолі з війтом. Війта затверджував гетьман і тільки йому він підкорявся.

Після Переяславської Ради війна з Польщею продовжувалась. В 1663 році польські війська перейшли Дніпро. Великий загін польських військ під командуванням корінного гетьмана Потоцького зайняли Козелець. Місто зазнало великих руйнувань. Польські жовніри з усією жорстокістю розправлялись з сім’ями учасників визвольної війни. Та незабаром українським військом місто було звільнене. Поляки Були розбиті.

Важливою історичною подією у житті Козельця є вибори гетьмана. В 1662 році в Козельці відбулась старшинська рада, на якій обрали гетьмана Лівобережної України. На Раді брали участь представники Козелецького магістрату. Гетьманом було обрано Якима Сомка.

Після підписання (1666) Андрусівського перемир'я між Польщею і Росією, в 1669 році адміністративний центр Київського полку було перенесено до Козельця. Тут до 1782 р. розміщувалася полкова канцелярія з усіма відповідними службами.

В 1679 році під час походу турецького султана Мухамеда IV на Україну Козелець було спалено кримськими татарами.

Про кількість жителів Козельця і рід їх занять немає ніяких відомостей аж до другої половини ХVІІ століття. В 1666 році вперше проведено перепис, але тільки подвірно – податковий. В Козельці на той період було 240 дворів, не враховуючи тих, що були за міською смугою. Саме ці дані дають можливість дізнатись про рід занять козельчан. В своїй переважній кількості вони займались кустарним ремеслом. Найбільш поширеними були такі професії як шевці, кравці, ковалі, теслярі. Майже всі майстри об’єднувались у цехи – основну форму організації виробництва.

Цехові ремісники мали деякі переваги порівняно з позацеховими. Так, наприклад, шевському цеху Богдан Хмельницький надав привілеї, згідно яких шевці навколишніх сіл «мусили повинність цехові Козелець кому давати».

Кожен цех мав свій статут, який регламентував виробництво і визначав права та обов’язки цехмістрів, майстрів і учнів, встановлював правові відносини між ними. В них велася книга реєстрації учнів, визначалося в якого майстра і в який час мав навчатися учень, щоб набути професію; яку платню він вносив за навчання і одержував за виконану ним роботу. Козелецькі цехи, як і інші цехи України, користувалися зразком гродненського цехового статуту.

Восени 1741 року в Петербурзі відбувся черговий двірцевий переворот, внаслідок якого російський престол посіла дочка Петра І Єлизавета. Подія ця мала неабияке значення і для України, адже фаворитом Єлизавети на той час був Олексій Розумовський.

До пожежі 1854 року у Лемешах стояла звичайна сільська хата, сволок якої прикрашав напис: «... создася дом сей року 1711 маія 5 дня». Тут, в сім'ї реєстрового козака Козелецької сотні Григорія Розума та його дружини Наталки з козацького роду Демешок і минуло дитинство Олексія та його молодшого брата Кирила — майбутнього гетьмана України. Пізніше мати згадувала про їхнє дитинство таке: «Мої ж сини народилися щасливі: коли Олекса ходив з селянськими дітьми по горіхи та гриби, він їх завжди набирав удвоє більше, ніж товариші, а воли, які доглядав Кирик, ніколи не хворіли й не тікали із двору». Відомий і ще один спогад про ті роки: якось поба­чивши Олексія із книжкою, п'яний, батько схопив сокиру і давай ганяти його навколо хати. Хлопець, боячись батькового гніву, утік з дому й поселився у Чемері, заробляючи собі на хліб співом у церковному хорі. Голос же мав він пречудовий. Це й визначило його подальшу долю.

На Різдвяні свята 1731 року через Чемер проїздив полковник Федір Вишневський, везучи з Угорщини до царського Двору токайське вино. Завітавши до місцевої церкви, де здійснювала­ся святкова відправа, він був вражений співом та вродою мо­лодого хориста і запросив його до Петербурга.

Так у свої 22 роки Олексій потрапив до царського придвор­ного хору, де згодом і привернув увагу цесарівни Єлизавети: високий, стрункий, смаглявий, з чорними очима юнак припав їй до душі.

На той час при царському дворі перебувало чимало укра­їнців, передовсім співаків і композиторів, чиновників і свяще­ників. Це українофільство ще більше посилилося після сход­ження на імператорський престол Єлизавети, що зумовлюва­лося політикою її уряду, спрямованою проти засилля німців у важливих сферах життя. По суті, увесь царський двір, запо­бігаючи перед могутнім фаворитом, фельдмаршалом (до речі, вже не Розумом, а графом Розумовським), пристосувався до його смаків, пише історик Олексій Путро. Скажімо, на двір­ських банкетах найпрестижнішими вважалися українські страви.

Неймовірне піднесення, велич і могутність Олексія Розумовського не могло не позначитися й на становищі його великої рідні, і в першу чергу брата Кирила. 14-літнім хлопцем його привезли із далеких Лемешів до Петербурга, де він поглиблю­вав свою освіту, початок якої одержав ще вдома, під опі­кою кращих тогочасних вихователів і педагогів, а потім нав­чався в університетах Німеччини та найпрестижніших нав­чальних закладах Франції, Італії.

Повернувшись до Петербурга, молодий граф швидко здобув у вищому світі російської столиці загальну шану і любов. У 1746 році він одружується із родичкою імператриці Катериною Нарішкіною і того ж року, маючи од роду 18 літ, призна­чається президентом Російської Академії наук. На цій посаді, зокрема, він пройнявся глибокою шаною до геніального вчено­го М. Ломоносова, часто як морально, так і матеріально під­тримував його.

Визначні політичні події розгорнулися на той час в Ук­раїні, де в 1744 році побувала Єлизавета. Зважаючи на про­хання козацької старшини та Олексія Розумовського, вона при­хильно поставилася до відновлення гетьманства. Найреальнішим претендентом на посаду гетьмана був Кирило Розумовський. Урочиста подія обрання гетьмана України відбулася у лютому 1750 року у Глухові. Під його владу було передано і Запорізьку Січ.

        14 років обіймав посаду гетьмана України Кирило Розумовський, займаючись активною реформаторською діяльністю. Завдяки його зусиллям значних змін зазнало судочинство, економічне життя, у сфері просвітянства гетьман пройнявся ідеєю створення першого університету в Україні. На жаль, цей проект не було здійснено — у 1764 році, коли до влади прийшла Катерина II, царський уряд остаточно скасував гетьманство, що   було   черговим   кроком   у   ліквідації   автономії   України. Після скасування гетьманства Кирило Григорович багато років жив за кордоном, потім у Петербурзі, а на останок літ переїхав до своєї колишньої гетьманської резиденції у Батурині, де й похований. На відміну від своїх попередників — геть­манів України, він не водив у бойові походи військо, не брав участі у битвах, не палив козацької люльки і не смакував ко­зацької каші. Будучи найтитулованішим українцем XVIII століття, він жив у царських покоях як царедворець, був одним із найбагатших людей тогочасної Росії.

Тож справедливо буде сказати, що Козелеччини стала колискою видатного українського гетьмана.

Історія Козелеччини XVIII століття була б неповною і без постаті Кирила Тарловського, про якого розповідав Д. Яворницький в «Історії запорозьких козаків».

Його прадід чи прапрадід Тарах-Тарловський після закінчен­ня Київської академії приїхав до Остра, де став священиком, потім перебрався до Козельця. Священиками були чи не всі Тарловські. Отримав духовну освіту в Києві і Кирило, служив у Козелецькому жіночому монастирі, а згодом у місцевій Мико­лаївській церкві. Міг би жити спокійно, якби не одна обставина.

У 1744 році через Козелець проїздила імператриця Єлиза­вета. Як свідчить легенда, тут вона у суворій таємниці об­вінчалася зі своїм фаворитом Олексієм Розумовським. Він­чання здійснив Кирило Тарловський.

Існують відомості, що Єлизавета після вінчання з Олексієм Розумовським деякий час жила в Козельці у своєї свекрухи Розумахи. Про українців вона начебто казала так: «Возлюби мене, Боже, в царстві небесному твоєму, як я люблю народ цей благочестивий і незлобивий!»

Мабуть, чимось священик приглянувся цариці, бо взяла вона його з собою в Петербург, де зробила священиком церкви «лейб-кампании корпуса» і призначала сповідником і вчителем дружини спадкоємця ро­сійського престолу Петра Федоровича — Катерини Олексіїв­ни — в майбутньому цариці Катерини II.

Не відомо, як складалися стосунки в учителя з високопостав­леною ученицею, але коли імператорський престол на короткий час посів Петро III, Тарловський став на його боці у боротьбі за царську корону, на яку мітила Катерина. Коли ж нарешті вона стала імператрицею, Тарловському довелося тікати від гніву своєї сповідниці і учениці.

Якийсь час він був ченцем у Києво-Печерській лаврі, але, боячись розправи, вирушив далі — у запорозькі степи, де, ховаючись від людського ока, харчувався дикими плодами, спав на голій землі, вкрившись чернечою рясою. Тут і піді­брали його козаки,  привезли  на  Січ.   Невдовзі  Кирило  стає головний священиком січової Покровської церкви і з того часу відомий у козаків під іменем «дикого попа», оскільки його знайшли дикому степу.

Коли ж Запорозьку Січ було зруйновано царськими військами «дикого попа» доповіли Катерині II, прохаючи в неї від його імені милостивого прощення. У плині літ пропав у імператриці гнів на свого наставника. Вона дарувала йому звання «лейб-кампании священника», надала йому сотні де­сятим землі на території теперішньої Дніпропетровщини та її Криму.

Ставши великим землевласником і, залишаючись свяще­нником, Тарловський стає фундатором Самаро-Миколаївського монастиря, освоювачем Новомосковського і Павлоградського повітів. Тут ним засновано дев'ять сіл, мешканцями яких стало і багато вихідців із Козельця і Лемешів. При заснуванні кож­ного села він спершу будував у ньому за власним проектом церкву, давав поселенцю пару волів, коня, овець, господарський реманент і таким чином колонізував пустельний степовий край. Слава про Кирила Тарловського поширилася далеко ще за його життя.

Тоді ж, у середині XVIII. століття на замовлення матері Розумовських Наталки Дем'янівни в Козельці по проекту зна­менитого В. Растреллі під керівництвом архітекторів А. Квасова та І. Григоровича-Барського споруджено собор Різдва Богородиці. Всі, хто півтора – двісті літ тому міг завітати до Лемешів, а серед таких був і Т.Г. Шевченко, мали можливість порівняти бідну хату родини Розумів і розкішний Козелецький собор. До речі, Шевченко у повісті «Княгиня» розповідає, що на сволоці у хаті Розумів побачив традиційний напис: «Сей дом сорудила раба Божия Наталия Розумаха, 1710 року Божого» і зафіксований поряд із текстом на мармуровій дошці собору Різдва Богородиці у Козельці: «Сей храм сорудила графиня Наталия Розумовская ». а потім зауважив: «Странные два памятника одной и той же строительницы!»

Тоді ж А. Квасовим був зведений будинок магі­страту, він є однією з кращих споруд доби українського барок­ко. Обидві споруди збереглися до нашого часу і вражають своєю величчю і красою. А у Лемешах на замовлення Олексія Розумовського було збудовано над могилою його батька Григорія Розума Трьохсвятительську церкву. На той же час припадає і будівництво мурованого Георгіївського монастиря, заснованого ще у 1654 році у селі Данівці біля Козельця.

   Найбільшого розквіту Козелець зазнав у середині XVIII ст. за геть­манування Кирила Розумовського. Тут було збудовано собор Різдва Богородиці (1752-1963), палацево-парковий ансамбль в урочищі Покорщина, будинок Полкової канцелярії Київського полку (1756-1765). В 1752 році було засновано лікарню і Київське намісництво, до складу якого входив тоді Козелець, направило до неї кваліфікованого лікаря.

В 1765 засновано в місті кінну пошту. В місті працю­вали 4 шкіряні і одна сально-шкіряна мануфактура.

В Козельці  в цей час діяли церковно-приходське та повітове училища, жіночий пансіонат на правах приходського училища.

З 1782 року Козелець стає повітовим містечком Київського намісництва, а після створення губерній - повітовим містечком спочатку Малоросійської (1797), а в 1802 р. - Чернігі­вської губернії. В цей час на кошти колишнього запорізького попа (відомого в історії, як "дикий піп") К.Тарловського та за його проектом було збудовано Миколаївську церкву (1781-1784).

Оскільки біля Козельця вся земля належала Остру, козельчани мало займались землеробством і Козелець визначився як ремісницько-торговий центр. Ремісники об’єднувались в цехи: ткацький, кравецький, швецький та інші. Одних лише шевців налічувалось 25. на річці Остер діяло 2 козацькі та 3 міщанські млини.